Якщо провести експеримент і тиждень записувати усе, що викликає у вас тривогу-від страху майбутнього до страху задихнутися під водою, то можна зрозуміти вельми потужну річ, що по інший бік кожного з них, живе ваша особиста історія щастя. Що кожного разу, боячись чогось, ми просто стоїмо перед вибором. Вибором, який визначатиме роки нашого життя, десятки років. Піти в тінь свого страху, чи відкрити свій дар.

Насправді ми щодня стикаємось з такими виборами. Ключовими в цілому житті. З тими, які вирішують хід років, інколи десятки років нашого “зараз”. Піти чи залишитись, змінити чи звикнути, вести чи довіряти. Та справа в тім, що усі ці “відкладені на потім” найважливіші вибори, залишаються напівусвідомленими, живуть своїм життям десь на задньому фоні свідомості і лише інколи проявляються випадковими болями, розсіяністю, чи некомфортом. Ми живемо в своєму тілі не одні, ми самі собі творці і щодня створюємо власне військо ангелів, а якщо ми раптом надто довго неуважні до якогось із них, то є усі шанси на бунт. У нас сотні страхів, і розум розуміє їх як загрозу, тому не може отак взяти і відкрито дозволити собі відчути усю відповідальність найменшого вибору.

У червні ми пропонуємо вам запитати себе-Чого я боюся зараз? Пропонуємо місяць дослідження власних страхів, щоб під кінець усвідомити, де приховується страх-там і ховається Ваша особиста свобода.

Анатомія страху

Сам страх живе в амигдалі, або мигдалині. Ця стародавня споруда в скроневій частці мозку зберігає пам’ять про все, чого ми боїмося і з готовністю пред’являє на першу вимогу. Якщо зруйнувати, або блокувати цю частину мозку, то страхи зникнуть, але разом з ними зникне радість, почуття задоволення і взагалі емоції. Все це переплетено у нас в такий складний клубок, що дуже важко відокремити одне від іншого. Тому лякати себе, це як стукати в мигдалину: вийде не тільки страх, але і його симпатичні сусіди. Емоційне пожвавлення – перша причина, чому нам подобається так робити.

Страх це сигналізація, яка привертає нашу увагу до потенційно небезпечної ситуації і змушує її уникати. Або мобілізує всі ресурси організму на її дозвіл.

Насправді ми любимо викликати у себе страх, але не будь-який, а лише деякі його види.

Цікаво і те, що усі ці навчальні страхи, якими ми себе годуємо в дитинстві, вигадуючи історії, шукаючи небезпечних пригод, ми створюємо для того, щоб бути готовими до справжнього. Це ніби постукати у мигдалину і втекти.

 


Перший екзистенційний вибір

 

відповідати або не відповідати за своє існування, за те, як ти живеш.

 

Страх-безсилля

 

Страх К.:

 Це було у Камбожді. Мене 2 дні назад призначили головним у таборі для дітей-сиріт. До цього я не мав досвіду, ніколи не працював і взагалі був трохи розніженим життям наївним хлопчиком. А тут мене призначають головним, тільки через те, що більше немає нікого. Тільки через те, що мені 21, я тут найстарший і європеєць. 36 дітей, які навіть не усвідомлюють, як їм у житті не пощастило. Була 3 ночі, коли мене розбудили діти і санітарка. 13-літній хлопчик помирав від малярії. Сказати, що ще 2 тижні назад я нічого не знав про малярію-нічого не сказати. У нас був двохмісний мотоцикл і 90 км. відстані до найближчої лікарні. Найбільший страх мого життя-не встигнути, коли від тебе нічого не залежить.

Як ви розумієте, відповідати за своє існування-це річ не одноразова, це не те, що я одного разу сказала, стукнувши кулаком по столі: «Я приймаю на себе відповідальність». Це відбувається постійно: або в даний момент я її приймаю, або ні. І у більшості з нас це перетікає у формі фрустрації, тобто в якийсь момент ми сповнені бажання працювати над собою і відповідально ставитися до свого життя, а через п’ять хвилин у нас щось не так і життя наше більше не має сенсу, тут же ми починаємо шукати, хто в усьому винен.

З цього випливає один дивний висновок, – очевидний для розуму, важко збагненний для психіки. Робота над собою завжди починається в даний момент і завжди починається в тому місці, де ти є, в тому стані, в якому ти є, звідти, де ти починаєш. Щоразу ти рухаєшся до свого щастя, з одного боку, тікаючи від своїх нещасть, а з іншого – намагаючись реалізувати свою мрію. Що, до речі, накладає на наші мрії велику відповідальність: потрібно, щоб вони нас вели.

Страх Ю.:

Я не згадую ті відчуття. Ніколи. Навіть для того, щоб від них відштовхнутися. Навіть, щоб взяти в них сили чи набратися гордості за себе. Я здобув силу страху тієї ж секунди, коли встав і захистив маму. Коли не послухав її криків, сліз, коли перстав вірити її жалості. Щоразу коли тато приходив п’яним, я ховався на балконі з жменею валеріани і молився, хоча мене цього ніхто ніколи не вчив. Найважчий страх-боятися страху

 

 Другий екзистенційний вибір

 

Розуміти, що усе взаємозалежне або покладатися на щось одне (себе, Бога, долю, країну,…)

 

Страх-втрата контролю

 

Страх Ю.:

 Я орендував цю квартиру лише рік. Я пам’ятаю як вперше побачив свою сусідку через стіну-світловолосу середнього зросту дівчинку, яка тоді видалась дуже милою. Я думав якось її запросити у гості, ніколи не бачив, щоб до неї приходили друзі. Якось вона зникла на тиждень. Була субота коли у мої двері постукала поліція. Вони скористалися моїм вікном, щоб пробратися у її кімнату. Вона лежала мертвою на своєму ліжку уже 3 день. Через стіну з того боку, де моє ліжко. Таблетки. Найбільший страх-могти щось змінити і не скористатися цією можливістю.

 

Можна намагатися керувати своїм життям особисто і самовільно. Вирішивши, що оскільки я відповідаю за своє життя, то я його сама і побудую. Однак люди – істоти проміжні, з одного боку, мова йде про особисту відповідальність, а з іншого боку, це може бути диявольська доза, коли людина намагається зробити все, або якась інша, коли людина відчуває себе частиною чогось більшого. І тут починається свідоме життя. Тут починається магія існування)

 

Страх М.

Панічні атаки почалися раптово і непередбачувано. Це ніби світ виходить з-під ніг. Починається шум у вухах, ти ніби занурюєшся у воду і зникає реальність Не залишається нічого, окрім твого існування і страху. Інколи з’являються уривки спогадів про бомбaрдування і віддалені крики. Інколи ти не відчуваєш нічого, окрім збожеволілого стукоту власного серця. Найбільший страх-залишитись тут, у моменті.

 

Третій екзистенційний вибір 

Організовувати і оформлювати чи забути про результат

Страх-повсякденність

Страх Т.

Майбутнє ніколи не настає. Воно постійно відкладається на потім. Кожного разу, коли я думаю про майбутнє, постає надто велика кількість варіантів. Мені 15, а у свої 18 я уже повинен знати напрямки і чітко розуміти хто я і куди іду. Я боюся помилитися у виборі: професії, людини, пріоритетів. Найстрашніші у моєму віці зміни. Бо вони раптові і неконтрольовані.

 

 І, нарешті, третій екзистенційний вибір. Припустимо, ми такі свідомі, ми хочемо щиро і від усієї душі йти в унісон з власними потребами і цінностями. Тут відразу вступає в силу проста обставина, що це треба ще вміти робити. Якщо нічого не вмієш, – то нічого не буде, якщо вмієш і не робиш, – теж нічого не буде.

Тут варто згадати ідею вірменського філософа Гурджієва-ідею трьох сил. Є активна сила – бажання працювати, є пасивна сила – інерція повсякденного життя. Вони стикаються, зависають, і нічого не відбувається. І у величезної кількості людей з вельми благими намірами так воно і є: вони хотіли б, «але до сніданку це проходить».

Так ось, третій елемент – узгоджувальний, без якого активний і пасивний невідомі, – це оргформи, організаційні форми роботи. Ті, які вписуються в ритм повсякденного життя, разом з тим, є справді реальною роботою, тобто активним елементом. Роботи день у день, з тижня на тиждень, з якимись дійсно осмисленими ідеями і методами, під якимось керівництвом, – без цього взагалі нічого не буде.

А вибір полягає в тому, знайти третій елемент роботи і дотримуватися їх, або просто мріяти і нічого не робити, нічого не вміти, нічого не могти.

 

Страх О.

Це складно описати. Боятися мікробів-це ніби смішно. Ніби це не страх взагалі. Ти боїшся одноклітинних організмів, їхньої присутності. Тут ти починаєш розуміти різницю між спокоєм і тривогою. Ти починаєш відчувати те, що не мав би-як вони повзають по руці, ці відчуття лише загострюються, підсилюються. Я впадаю в паніку, якщо не помию руки і не прийму душ після будь-якої активності. Найбільше я боюся такого стану.

Жити-це йти

Усі ці вибори, цей рух до них чи від них, оскільки це річ екзистенціальна, починається в тому місці, де людину настигає робота, тобто в тих умовах, з тими їх недоречностями, з тими їх «тарганами», як прийнято говорити, які є. І добре б розуміти, що наші вибори – це не те, що потрібно змушувати себе робити (хоча іноді доводиться і змушувати), а по суті, це – рух до власного щастя, не більше і не менше.